- Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! - каже мiрза, всмiхаючись. - Ну, я тобi це вибачу, подай менi свою руку!

В тiй хвилинi Павлусь пригадав собi щось. Вiд того пригаду вiн почервонiв увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий грiх.

- Вельможний Девлет-гiрею! Коли ти показав менi стiльки ласки… то я ще про одне тебе прошу, не вiдмов менi цього.

- Хоч би ти сьогоднi просив половину мого майна, й цього тобi не вiдмовлю.

- Нi, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-єфендiя живе евiльник Остап Швидкий, українець, земляк мiй… Викупи його i подаруй енi.

- Хiба вiн тобi родич?

- Нi, лиш земляк. Та вiн менi був рiдним батьком, як я в неволю дiстався. Вiн завивав менi рани, як мене били нагаями. Я поклявся вiддячитись йому. Хочу йому свободу випросити.

- Добре в тебе серце, мiй хлопче! - сказав Девлет-гiрей. - Остап Швидкий, невiльник, вернеться з тобою в Україну.

Девлет-гiрей велiв написати грамоту i послав гiнця в Коджамбак.

Павлусевi потекли сльози з очей.

Вiн забув про всi злиднi, про всю злiсть до татар. Простив їм усе вiдразу…